Уті дні Павло, узявши тих мужів і наступного дня очистившись із ними, увійшов у храм і оголосив закінчення днів очищення, коли мала бути принесена за кожного з них жертва. Коли ж сім днів закінчувалися, тоді асійські іудеї, побачивши його в храмі, підбурили весь натовп і наклали на нього руки, вигукуючи: «Мужі ізраїльтяни, допоможіть! Цей чоловік скрізь навчає всіх проти народу, і Закону, і місця цього! До того ж він і еллінів увів у храм і осквернив це святе місце!» Бо перед цим вони бачили з ним у місті Трофима ефесянина і думали, що Павло увів його у храм. Усе місто зворушилося, збігся народ і, схопивши Павла, потягли його геть із храму, і двері одразу ж були зачинені.
Коли ж вони хотіли його вбити, дійшла звістка до тисяцького когорти, що весь Єрусалим збунтувався. Він, негайно взявши воїнів і сотників, побіг до них, а вони, побачивши тисяцького та воїнів, перестали бити Павла.
КОМЕНТАРдо Апостола
Про що Апостол?Одним із найсерйозніших випробувань для релігійної людини стає свобода — і не лише власна, а й свобода іншого. Особливо тоді, коли йдеться про того, кого звикли вважати «своїм». Прийшовши до Єрусалима, апостол Павло сповна відчув на собі гнів людей, які не могли прийняти його свободи у Христі.
Павло не відкидав релігійної традиції свого народу. Він знав її з дитинства, жив нею і не бачив потреби демонстративно від неї відмовлятися. Прибувши до Єрусалима, він погоджується виконати належні обряди очищення і приходить до Храму, добре знайомого йому ще з юності.
Але для Павла традиція вже не була найвищою цінністю. У центрі його життя стояв Христос і принесене Ним Царство. Тому апостол не вимагав від язичників, які приймали Христа, спочатку ставати юдеями і виконувати всі приписи юдейської традиції. Він не відвертав юдеїв від їхніх звичаїв — він лише не нав’язував ці звичаї всім іншим.
Саме це й виявилося неприйнятним для його противників. Їм було недостатньо того, що Павло сам шанував традицію. Вони вимагали, щоб вона стала обов’язковою і для інших. Свобода, яку апостол визнавав за своїми братами у Христі, сприймалася ними як відступництво.
Так відкривається небезпека, яка може виникнути в будь-якому релігійному середовищі: людина починає ототожнювати власні звичаї, форми благочестя і традиції із Самим Богом. Тоді той, хто живе інакше, легко перетворюється в її очах на ворога віри.
Павло показує інший шлях. Християнська єдність не вимагає, щоб усі стали однаковими. Можна берегти власну традицію, не перетворюючи її на мірило віри іншої людини. Бо в центрі Церкви стоїть не наша релігійна форма, а Христос.
Саме свобода іншого нерідко показує, наскільки наша віра справді зосереджена на Богові. Шанувати власну традицію порівняно легко. Значно важче дозволити іншому йти до Христа своїм шляхом і не вимагати, щоб цей шлях у всьому повторював наш.
